Раніше на моєму сайті я вже описував ініціативу щодо створення правового механізму для участі громадськості у контролі за видатками чиновників. Радий, що після деякого доопрацювання ініціатива зареєстрована як законопроект. Навряд чи він буде сприйнятий однозначно, тому не зайвим вважаю висловити додаткові аргументи на його обгрунтування. 

До Верховної Ради України поточного скликання  внесений проект закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання корупції у сфері земельних відносин (р.н. 1906 від 02.02.2015). Законопроект передбачає відмову від безоплатної приватизації земель в існуючому вигляді, ліквідує погодження документації із землеустрою та державну землевпорядну експертизу як такі, і передбачає низку інших корисних, як на мене, речей. Я брав участь у розробці цього законопроекту разом з акад. Л.Я. Новаковським, С.Б. Біленком, А.Г. Мартином. Втім, законопроект було відкликано без консультацій з розробниками. Скоріш за все, це сталося внаслідок того, що законопроект було піддано різкій, і, як на мене, необґрунтованій критиці в низці електронних ЗМІ.

Криза – саме той час, коли треба відмовитися від безглуздих державних витрат, які здійснюються просто «за інерцією». До таких витрат я б відніс витрати на офіційне оприлюднення нормативно-правових актів у різного роду друкованих виданнях. Таке оприлюднення давно втратило будь-яке практичне значення – набагато зручніше і незрівнянно дешевше оприлюднювати в мережі Інтернет. Саме мережею Інтернет насправді сьогодні практично завжди користуються при пошуку правової інформації і фахівці-юристи, і «пересічні громадяни».

За загальним правилом, передбаченим ч.ч.1,2 ст.42 Закону України «Про зайнятість населення», «[п]ідприємства, установи та організації мають право на застосування праці іноземців та осіб без громадянства на території України на підставі дозволу …», який видається «за умови, що в Україні (регіоні) відсутні кваліфіковані працівники, які спроможні виконувати відповідний вид роботи, або є достатнє обґрунтування доцільності застосування їх праці».

 

Чинне законодавство передбачає цілу низку випадків, у яких майно підлягає продажу на аукціонах: при продажу майна боржника у процедурі виконавчого провадження (у т.ч. при зверненні стягнення на предмет застави), при продажу конфіскованого майна, при продажу та наданні в оренду земельних ділянок державної та комунальної власності тощо. При цьому правове регулювання однорідних відносин, що виникають у процесі підготовки, проведення аукціонів та за їх наслідками, здійснюється у актах різної юридичної сили, що ґрунтуються на різних методологічних і навіть термінологічних засадах. Найгіршим же є те, що існуюче правове регулювання не забезпечує можливості реалізації майна на аукціоні за найвищу можливу ціну, стимулює різноманітні прояви корупції у відповідній сфері, істотно знижує відсоток виконання судових рішень.