Правова природа права на земельну частку (пай) у землях колективної власності

Право на земельну частку (пай) 1.1

1. Правова природа права на земельну частку (пай)

Станом на 01.10.2010 сертифікати на право на земельну частку (пай) отримало 98,5% осіб з тих, хто має таке право. Державні акти взамін сертифікатів отримали 6,26 млн. осіб (95,9%)1.


Правова природа права на земельну частку пай істотно відрізняється в залежності від того, щодо яких земель встановлене це право: (1) земель, переданих свого часу у колективну власність недержавним сільськогосподарським підприємствам, або (2) земель державних або комунальних сільськогосподарських підприємств. Також законодавство згадує про (3) «земельну частку (пай)», ведучи мову про осіб, які потерпіли внаслідок Чорнобильської катастрофи, та (4) осіб, вказаних у п.8 розд.Х ЗКУ. Розглянемо всі ці випадки.


1.1. Право на земельну частку (пай) у землях, переданих у колективну власність


Розвиток законодавства про право на земельну частку (пай)

Правове регулювання відносин щодо права на земельну частку (пай) у землях, переданих у колективну власність, пройшло досить довгий та складний шлях, на якому можна умовно виділити два основних етапи.


1. Закріплення правил про т.з. «середню земельну частку». Із прийняттям ЗКУ у ред. від 13.03.1992 була передбачена передача земельних ділянок державної власності, що перебували у користуванні колективних сільськогосподарських підприємств (далі - КСП), сільськогосподарських кооперативів, садівницьких товариств, сільськогосподарських акціонерних товариств, у колективну власність цих субєктів. Наводимо текст ст.5 кодексу:

«Стаття 5. Право колективної власності на землю

Земля може належати громадянам на праві колективної власності.

Суб'єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства [виділення наше А.М.], у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.

Розпорядження земельними ділянками, що перебувають у колективній власності громадян, здійснюється за рішенням загальних зборів колективу співвласників [виділення наше А.М.].

…»


Ч. 8 цієї статті, водночас, передбачала:

«Кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу» [виділення наше А.М.].»


Норми про право членів підприємств при виході з них одержати свою частку землі в натурі (на місцевості) містилися також у ст.10 ЗУ «Про колективне сільськогосподарське підприємство», ст.7 ЗУ «Про селянське (фермерське) господарство». Порядок розрахунку цієї части визначався ст.6 ЗКУ в ред. 1992 р.:

«При обчисленні розміру середньої земельної частки, що обчислюється сільською, селищною, міською Радою народних депутатів враховуються сільськогосподарські угіддя (у тому числі рілля), якими користуються підприємства, установи, організації та громадяни у межах території даної Ради, крім тих підприємств, установ і організацій, землі яких не підлягають приватизації.

Загальний розмір обчисленої площі поділяється на кількість осіб, які працюють у сільському господарстві, пенсіонерів, які раніше працювали у сільському господарстві і проживають у сільській місцевості, а також осіб, зайнятих у соціальній сфері на селі[виділення наше А.М.]


Такий механізм визначення середніх земельних часток не враховував постійних змін у складі осіб, що мали право на частку, а також того, що частки однакової площі мали різну вартість через різну якість земель. Проте найголовнішим є те, що право на отримання середньої земельної частки не мало механізму своєї реалізації. Ці обставини призвели до того, що право на середню земельну частку мало декларативний характер.

NB. У Львівській обл. застосовувалося Положення про паювання і приватизацію землі в агропромисловому комплексі Львівської області, затв. ухвалою ХIV сесії Львівської облради від 08.12.1993 №351. Реалізація цього положення фактично відбулася раніше, ніж було ухвалене загальнодержавне законодавство про право на земельну частку (пай) (див. нижче), тому відповідне спеціальне регулювання слід застосовувати до прав та обовязків, які виникли у 90-х рр., і сьогодні.


2. Встановлення правил про «право на земельну частку (пай)» (паювання земель). В умовах, коли положення ЗКУ щодо права на вихід із господарств і отримання «своєї частки землі в натурі» не реалізовувалися, а у сільському господарстві наростала криза, указами Президента України був запроваджений механізм визначення права на земельну частку (пай), відмінний від передбаченого ЗКУ механізму визначення середньої земельної частки. Зокр., ст.2 УП «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10.11.1994 №666/94 було передбачено, що «[к]ожному члену підприємства, кооперативу, товариства видається сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому розміру частки (паю) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному виразі». Механізм реалізації даного положення був передбачений УП «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 08.08.1995 №720/95:

«1. Установити, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність [виділення додане А.М.] колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.

Паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості).

2. Право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю [виділення додане А.М.].

При паюванні вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток (паїв) всіх членів підприємства, кооперативу, товариства є рівними.

3. Вартість земельної частки (паю) для кожного підприємства, кооперативу, товариства визначається виходячи з грошової оцінки переданих у колективну власність сільськогосподарських угідь, що обчислюється за методикою грошової оцінки земель, затвердженою Кабінетом Міністрів України, та кількості осіб, які мають право на земельну частку (пай).

Розміри земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах визначаються виходячи з вартості земельної частки (паю) та середньої грошової оцінки одного гектара сільськогосподарських угідь для даного підприємства, кооперативу, товариства.»


Таким чином, право на земельну частку (пай), передбачене указами Президента, істотно відрізнялося від права на середню земельну частку, передбаченого чинним на той час ЗКУ, як за обєктом (землями, що підлягали паюванню), так і за субєктами, що мали право на частку (див. виділені фрагменти). Законність та конституційність Указів викликала і викликає великий сумнів, проте процес паювання набув незворотного характеру, й існування прав на земельні частки (паї) було згодом визнано законодавчо (п.п.15-17 розд.Х «Перехідні положення» ЗКУ, ЗУ «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» та ін.).

Ст.5 Указу від 08.08.1995 №720/95 було передбачено видачу «громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка» та їх реєстрацію районною державною адміністрацією. Форма сертифікату на право на земельну частку (пай) була визначена ПКМ від 12.10.1995 №801 «Про затвердження форми сертифіката на право на земельну частку (пай) і зразка Книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай)».

У правовій доктрині не має однозначного вирішення питання про момент виникнення права на земельну частку (пай). Напр., на думку П.Ф. Кулинича, для отримання права на земельну частку (пай) особа повинна бути членом господарства на момент складання списків на видачу сертифікатів2. Не можемо погодитися з таким підходом. З процитованих вище формулювань УП від 08.08.1995 №720/95 випливає, що сертифікат на право на земельну частку пай має не правоустановлююче, а правопосвідчуюче значення, тобто право на земельну частку (пай) виникає у члена господарства з моменту виникнення відповідного права колективної власності на земельну ділянку та існує незалежно від його посвідчення сертифікатом (такий висновок підтверджується і судовою практикою). Такий висновок підтверджується також і положеннями ст.2 ЗУ «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», яка передбачає, що сертифікат не є єдиним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай).

Проблема. До складу земель, що були розпайовані, включені значні площі деградованих і малопродуктивних земель за деякими підрахунками, в масштабах України понад 5 млн.га3. Це спричиняє виникнення спорів між пайовиками, оскільки придатних для сільськогосподарського використання земель на всіх не вистачає.


Порядок визначення розмірів земельних часток (паїв) визначався ст.4 Указу від 08.08.1995 N 720/95:

«4. Розміри земельної частки (паю) обчислюються комісіями, утвореними у підприємствах, кооперативах, товариствах з числа їх працівників. Рішення щодо затвердження обчислених цими комісіями розмірів земельної частки (паю) по кожному підприємству, кооперативу, товариству окремо приймається районною державною адміністрацією.»


Лаконічність даного положення не стала перешкодою для його застосування.


Витяг із технічної документації по паюванню земель, переданих у колективну власність

(цифрову копію повного розміру див. на сайті www.amm.org.ua)


Питання про речову чи зобовязальну природу права на земельну частку (пай)

Дискусійність питання про правову природу права на земельну частку (пай) у землях, що були передані у колективну власність сільськогосподарських підприємств, обумовлена насамперед суперечливістю законодавства, яке визначає субєкта права колективної власності на землю (ст.5 ЗКУ в ред. 1992 р., ст.10 ЗУ «Про колективне сільськогосподарське підприємство»): з одного боку, закон проголошував, що земельна ділянка належить «співвласникам»-громадянам, але в той же час субєктом права називалася відповідна юридична особа.

Природно, що за таких умов думки науковців розділилися. Одні визнавали право громадян речовим, обґрунтовували свої погляди на тій частині законодавчих положень, що називали громадян співвласниками, і з тих чи інших підстав не брали до уваги положення про юридичну особу як субєкта права колективної власності4. Інші вчені (більшість) обирали прямо протилежний підхід і визнавали за громадянами лише зобовязальне право вимоги до власника юридичної особи5.

На наш погляд, право на земельну частку (пай) є речовим правом вимагати виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки, що за вартістю відповідає частці особи у сільськогосподарських угіддях, переданих у колективну власність відповідної юридичної особи.

Право на земельну частку (пай) як речове право вимоги є своєрідним різновидом т.з. «прав на чужі речі». При цьому обєктом права є земельна ділянка, передана свого часу у власність сільськогосподарському підприємству. Хоча право на земельну частку (пай) в законі прямо не названо речовим, закон наділяє його ознаками речового права: воно стосується не певного субєкта, а певного майна, і до того ж має абсолютний характер.

На речову природу права на земельну частку (пай) вказує:

(1) його існування незалежно від можливої ліквідації субєкта права колективної власності (право «слідує» за земельною ділянкою). Про це свідчать положення абз.2 п.17 розд.Х «Перехідні положення» ЗКУ, прийнятого вже після того, як більшість субєктів права колективної власності було ліквідовано:

«Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.»


(2) його пріоритет над правом власності (колективної або державної) та правом користування відповідною земельною ділянкою. Такий пріоритет випливає із процитованих вище положень Указів Президента щодо паювання, п.17 розд.Х «Перехідні положення» ЗКУ, а також із ст.13 ЗУ «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»:

«Стаття 13. Використання нерозподілених (невитребуваних) земельних ділянок

Нерозподілені (невитребувані) земельні ділянки за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації можуть передаватися в оренду для використання за цільовим призначенням на строк до моменту отримання їх власниками державних актів на право власності на земельну ділянку, про що зазначається у договорі оренди земельної ділянки, а власники земельних часток (паїв) чи їх спадкоємці, які не взяли участь у розподілі земельних ділянок, повідомляються про результати проведеного розподілу земельних ділянок у письмовій формі, у разі якщо відоме їх місцезнаходження.»


Співвідношення права на земельну частку (пай) із правом на частку у спільній частковій власності

Існує думка, за якою колективна власність підприємства (КСП) перетворилася у спільну часткову власність його членів після припинення КСП або після набрання чинності новим ЗКУ, який не передбачає колективної власності на землю6. На наше переконання, незважаючи на речову природу права на земельну частку (пай), ототожнювати його із правом на частку у спільній частковій власності немає підстав. Субєкти права не мають можливості володіти, користуватися та розпоряджатися ні тією земельною ділянкою, що припадає на їхню частку, ні (разом) всім масивом земель, переданих свого часу у колективну власність. ЗКУ в ред. 1992 р. взагалі спільної часткової власності на землю не передбачав, а механізм оформлення такого права був відсутній. На наш погляд, у разі ліквідації КСП (або іншого субєкта права колективної власності) право власності на земельну ділянку колишньої колективної власності припиняється, і земельна ділянка переходить у власність держави (ч.1 ст.4 ЗКУ в ред. 1992 р. 7, ч.1 ст.84 ЗКУ). Цей висновок підтверджується положеннями ст.13 ЗУ «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», яка передбачає можливість розпорядження місцевими радами або районними державними адміністраціями невитребуваними земельними ділянками колишньої колективної власності шляхом здавання в оренду (це положення цитувалося вище).

Крім того, слід вказати, що поширення режиму права спільної часткової власності на земельні ділянки колишньої колективної власності було б надзвичайно шкідливим. Відповідно до ч.1 ст.88 ЗКУ, здійснення прав на спільну ділянку можливе лише за спільною згодою співвласників. У ситуації, коли таких співвласників десятки і навіть сотні, здійснення права спільної власності є неможливим. Шляхом законодавчого «перейменування» колективної власності на землю на спільну часткову приватну пішла свого часу РФ8; проте цей шлях «панацеєю» не виявився і був підданий гострій критиці російськими вченими-юристами9.

Існує ще одна точка зору: П.Ф. Кулинич у своїх публікаціях неодноразово зазначав, що після ліквідації субєктів права колективної власності на землю земельна ділянка не переходить до державної власності, а залишається немов би «нічийною»10, хоча одночасно вказував на перехід до державної власності земель під господарськими спорудами11. Погодитися з такими міркуваннями важко з мотивів, викладених вище.


Співвідношення права на земельну частку (пай) із правом на землю юридичної особи правонаступника КСП

Разом із тим, на відміну від ліквідації, у випадку реорганізації КСП землі колишньої колективної власності вважатися державними не можуть. При реорганізації (як і у випадку спадкування), до правонаступників переходять усі права і обовязки «померлого» (припиненого) КСП (ч.1 ст.104 ЦКУ, ч.2 ст.59 ГКУ; ч.2 ст.37 нечинного нині ЦК УРСР, ч.ч.5-7 ст.34 чинного раніше ЗУ «Про підприємства в Україні»), тому землі КСП у період до переоформлення не можуть вважатися державною власністю.

До моменту переоформлення існує невизначеність, яка ділянка переходить якому правонаступнику і чи такий перехід відбудеться. Між тим, це не впливає на чинність права вимоги, яке складає зміст права на земельну частку (пай) такий висновок випливає із п.17 розд.Х «Перехідні положення» ЗКУ та положень ЗУ «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)».


Правовий режим несільськогосподарських угідь

До процесу паювання не були залучені несільськогосподарські угіддя12, передані у колективну власність. Ці землі складають площу більше 200 тис. га13. Більш того, ці землі «хребет» земель сільськогосподарського призначення, оскільки вони призначені для розміщення інфраструктури сільськогосподарського виробництва.

Законодавство про паювання не містило положень про долю несільськогосподарських угідь КСП. Враховуючи, що після прийняття УП від 03.12.1999 №1529/99 «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» в своїй переважній більшості КСП були ліквідовані або реорганізовані, у правовому регулюванні режиму таких несільськогосподарських угідь утворилася прогалина.

Основними варіантами визначення долі несільськогосподарських угідь стали наступні.

1. У деяких випадках несільськогосподарські угіддя вважалися такими, що наслідували долю будівель і споруд, розташованих на них (обґрунтуванням такої практики було посилання на ст.30 ЗКУ в ред. 1992 р. та ст.377 ЦКУ).

2. В інших випадках долю угідь вирішували збори власників земельних часток (паїв), обґрунтуванням чому була ст.30 чинного ЗКУ.

3. Чи не найпоширенішим варіантом стало ставлення до несільськогосподарських угідь як до державної власності з моменту припинення діяльності КСП. Керуючись таким підходом, несільськогосподарськими угіддями почали розпоряджатися органи державної влади та місцевого самоврядування.

4. У правовій доктрині висловлювалася і думка, за якою до відносин щодо земель, переданих свого часу до колективної власності, слід застосовувати положення про спільну власність на земельні ділянки (ст.ст.86-89 ЗКУ)14. На практиці існують випадки (зокр., у Рівненській обл.) передачі несільськогосподарських угідь у спільну сумісну власність громадянам субєктам права на земельну частку (пай) за проектами відведення. При цьому вважається, що земельні ділянки надаються із земель запасу державної власності.

5. В окремих випадках відбувався перехід права власності на несільськогосподарські угіддя до юридичних осіб - правонаступників реформованих сільськогосподарських підприємств.

6. Держкомзем України висловив рекомендацію щодо передачі права розпорядження земельними ділянками, зайнятими обєктами нерухомості, загальним зборам співвласників15, або громадським організаціям обєднанням співвласників майнових паїв16.

Жоден із підходів не став безспірним та загальновизнаним, відсутня і будь-яка система у їх застосуванні. На думку автора, визначення правового режиму несільськогосподарських угідь залежить від того, чи КСП (1) було ліквідовано (і коли (1.1) до набрання чинності чинним ЗКУ, чи (1.2) після цього), чи (2) воно було реорганізовано, чи (3) воно продовжує існувати. Окремо на правовий режим угідь впливає наявність на земельних угіддях обєктів нерухомого майна, і факт їх відчуження (а) до 01.01.2002 (під час дії ст.30 ЗКУ в ред. 1992 р.) або (б) після 01.01.2004 (під час дії ст.377 ЦКУ). Необхідно також враховувати можливість того, що обєкти нерухомості, що колись існували, зруйнувалися (досить поширена ситуація).

Враховуючи специфічність, складність і неоднозначність питання про правову долю несільськогосподарських угідь, переданих свого часу у колективну власність сільськогосподарських підприємств, вони детально нами у цьому виданні не розглядатимуться17.



1 Інформація про стан видачі державних актів на право власності на земельні ділянки взамін сертифікатів на право на земельну частку (пай) за поданими заявами громадян на 01.10.2010 // Офіційний сайт Державного комітету України із земельних ресурсів / [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.dkzr.gov.ua/terra/control/uk/publish/article?art_id=114302&cat_id=97889.

2 Кулинич П.Ф. Хто має право на земельну частку (пай) // Приватизація землі: закон, практика, проблеми. 2003. - №2. С.16.

3 Добряк Д.С. Завдання землевпорядної науки на сучасному етапі земельної реформи // Землевпорядний вісник. 2003. - №4. С.16.

4 Огляд таких позицій див., зокр.: Правові проблеми колективної власності в Україні // Право України. 1996. - №1. С.22-23, 25-26; Шульга М.В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях. Харьков: Фирма «Консум», 1998. - С.106, 109-110; Аграрное право: Учебник для вузов / Под ред. Г.Е. Быстрова и М.И. Козыря. 2-е изд. М.: Юристь, 1998. - С.256 та ін.

5 Наприклад, Коваленко Т.О. Право на земельну частку (пай): підстави набуття // Актуальні питання приватизації та оцінки земель. Збірник наукових праць / Під ред. Б.А. Семененка. Суми: ВВП «Мрія-1 ЛТД», 1999. - С.48; Аграрне законодавство України: проблеми ефективності. В.І. Семчик, В.М. Стретович та ін. К.: Наукова думка, 1998. С.98; Земельне право: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. В.І. Семчика і П.Ф. Кулинича. К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2001. - С.143, 155; Правові проблеми колективної власності в Україні // Право України. 1996. - №1. С.7, 9-11; Земельное право Украины: Учеб пособие. Под ред. Погребного А.А., Каракаша И.И. К.: Истина, 2002. С.86; Трансформування відносин власності // Право України. 1997. - №3. С.9, 14; Луць В.В. До врегулювання відносин власності у новому Цивільному кодексі України (Тези доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції «Проблеми підготовки нового Цивільного кодексу України»). К., 1993. С.53-58; Вівчаренко О.А. Право власності на землю в Україні (актуальні проблеми). - Івано-Франківськ: ЗАТ «Надвірнянська друкарня», 1998. С.124; Семчик В.І. Земельний пай не може бути предметом оренди // Правова держава. Щорічник наукових праць. Вип.8. К.: Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України, 1997. С.181-182; Гринько С.В. Правові аспекти реєстрації прав на землю: Монографія. К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2004. С.9, та ін.

6 Див., напр., Аграрне законодавство України: проблеми ефективності. В.І. Семчик, В.М. Стретович та ін. К.: Наукова думка, 1998. С.95-96; Земельне право України: Підручник / М.В. Шульга (кер. авт. кол.), Г.В. Анісімова, Н.О. Багай, А.П.Гетьман та ін.: За ред. М.В. Шульги. К.: Юрінком Інтер, 2004. С.32.

7 «У державній власності перебувають всі землі України, за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність

8 Правовые проблемы рационального использования и охраны сельскохозяйственных земель (Материалы «круглого стола») // Государство и право. 1998. - №5. С.30.

9 Правовые проблемы рационального использования и охраны сельскохозяйственных земель (Материалы «круглого стола») // Государство и право. 1998. - №5. С.28, 30, 44.

10 Див. Кулинич П.Ф. Про видачу державних актів на право приватної власності на землю громадянам, які виділяють у натурі належні їм земельні частки (паї) // [Електронний ресурс]. Режим доступу: www.ulti.kiev.ua; Кулинич П.Ф. Порядок видачі державних актів на землю потребує вдосконалення // [Електронний ресурс]. Режим доступу: www.ulti.kiev.ua; Кулинич П.Ф. Видача Державних актів на землю - важливий крок у формуванні класу сільських землевласників в Україні // [Електронний ресурс]. Режим доступу: www.ulti.kiev.ua; Кулинич П.Актуальні правові питання видачі власниками земельних часток (паїв) державних актів на право власності на земельні ділянки // Приватизація землі: закон, практика, проблеми. 2003. - №1. С.14; Кулинич П.Трансформація власнісного статусу земель, переданих колективним сільгосппідприємствам у колективну власність // Приватизація землі: закон, практика, проблеми. 2005. - №5. С.15-20.

11 Кулинич П.Трансформація власнісного статусу земель, переданих колективним сільгосппідприємствам у колективну власність // Приватизація землі: закон, практика, проблеми. 2005. - №5. С.20.

12 Відповідно до ст.22 ЗКУ, землями сільськогосподарського призначення визнаються «землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей», зокр., і «несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо)». У ЗКУ 1990 року в ред. 1992 року надання с/г підприємствам несільгоспугідь передбачалось ст.ст.5, 60.

13 Оперативні дані Державного агентства земельних ресурсів України згідно із формою 6-зем станом на 1 вересня 2007 року.

14 Андрейцев В.І. Земельне право і законодавство суверенної України: Актуальні проблеми практичної теорії. К.: Знання, 2005. С.210.

15 Маються на увазі громадяни - співвласники майнових паїв (обєктів нерухомості).

16 Лист Державного комітету земельних ресурсів України від 29.08.2003 №14-17-7/5448.

17 Позицію автора з даного питання див.: Меркулова О., Мірошниченко А. Правовий режим несільськогосподарських угідь, що були передані у колективну власність сільськогосподарських підприємств // Земельне право України. 2007. - №8-9. С.40-50.