Особливості змісту права власності на землю. Особливості права володіння земельними ділянками

21

2.1. Особливості права володіння земельними ділянками

У спеціальній літературі існують різноманітні визначення права володіння земельними ділянками. За деякими винятками1, більшість дослідників, за нашою оцінкою, виходять із традиційного, усталеного розуміння володіння як юридично забезпеченої можливості панування над річчю2. Таке визначення можна вважати усталеним, воно цілком відображає пануюче розуміння поняття права володіння, не дивлячись на те, що визначення різних авторів3 редакційно істотно різняться.

Між тим, специфіка земельної ділянки як обєкта права власності полягає у тому, що земельна ділянка, по-перше, не може бути переміщена у просторі, по-друге, «панування» над земельною ділянкою є значною мірою умовністю. Слід сказати, що таку умовність визнавало ще римське цивільне право, за яким володіння могло утримуватися без фактичного панування, лише волею (solo animo) під час відсутності власника4.

Варто памятати, що по відношенню до оточуючих володіння виконує надзвичайно важливу функцію воно є засобом їх повідомлення про право власника, яким кореспондує обовязок усіх інших не порушувати його. У випадку із рухомими речами все очевидно, проте у ситуації із земельними ділянками та іншим нерухомим майном те, хто є володільцем, часто із фактичного стану речей незрозуміло.

Якщо оточуючі не повідомлені про права власника, оборот розвиватися нормально не може. Саме з огляду на це практично в усьому світі запроваджена реєстрація прав на нерухоме майно, в першу чергу, на земельні ділянки. Ситуація докорінно змінилася: якщо раніше для того, щоб визначити володільця, необхідно було керуватися якимось зовнішніми ознаками наявністю огорожі, будівель, факту обробітку земельної ділянки тощо тепер ці обставини значення не мають. Єдине, що має значення це запис у реєстрі.

Запроваджується реєстрація прав на земельні ділянки і в Україні. Ст.125 ЗКУ передбачає, що «[п]раво власності на земельну ділянку … виника[є] з моменту державної реєстрації …». Відносини щодо такої реєстрації врегульовані ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

NB. Передбачений ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» порядок реєстрації прав застосовується з 01.01.2013 (п.2 розд.ІІ ЗУ від 11.02.2010 №1878-VI). П.3 розд.ІІ ЗУ від 11.02.2010 №1878-VI передбачила, що до цієї дати «… державна реєстрація … права власності … [на] земельн[у] ділянк[у] … проводиться територіальними органами земельних ресурсів». Втім, це положення не дає прямої відповіді на питання про те, в якому ж порядку повинна була проводитися реєстрація прав до 01.01.2013.

П.3 розд.ІІ ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що посвідчують право на земельну ділянку, а також порядку поділу та об'єднання земельних ділянок» від 05.03.2009 № 1066-VI (яким ст.125 ЗКУ викладена у чинній редакції) передбачив, що «[д]о створення єдиної системи органів реєстрації прав на нерухоме майно та їх обмежень … право власності або право користування земельною ділянкою виникає з моменту державної реєстрації земельної ділянки». Хоча, за великим рахунком, система органів, на яку ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» (ст.6) покладає державну реєстрацію прав, існує вже достатньо давно, видається, що розуміти дане формулювання закону слід розширено порівняно з буквальним тлумаченням як встановлення тимчасового правила, що діяло до моменту, поки не «запрацює» ЗУ «Про державну реєстрацію …» (тобто до 01.01.2013).

Таким чином, до 01.01.2013 право власності на земельну ділянку виникало з моменту її державної реєстрації (ст.202 ЗКУ), яка виступала як реєстрація відповідного державного акта (при формуванні земельної ділянки) або внесення запису у Поземельну книгу (при відчуженні вже сформованої земельної ділянки - див. ПКМ від 06.05.2009 №439, ПКМ від 09.09.2009 №1021). По суті реєстрація земельної ділянки була реєстрацією відповідного права, що дозволяло «примирити» положення п.3 розд.ІІ ЗУ від 05.03.2009 № 1066-VI (про виникнення права «з моменту реєстрації земельної ділянки») та п.2 розд.ІІ ЗУ від 11.02.2010 №1878-VI (про реєстрацію права органами земельних ресурсів).

З 01.01.2013 ситуація істотно змінилася: запроваджена «реєстрація права» у «власному» розумінні цього терміну згідно із ЗУ «Про державну реєстрацію …», а «реєстрація земельної ділянки» набула іншого значення. Згідно із ст.24 ЗУ «Про Державний земельний кадастр», вона відбувається один раз при формуванні земельної ділянки і не повязана із виникненням або переходом речових прав на земельну ділянку.


NB. Правило, за яким право власності на землю виникало після його оформлення відповідними документами, було закріплено і у попередній редакції ст.125 ЗКУ (що діяла до 01.05.2009), і у ЗК УРСР 1990 р., у т.ч. в ред. 1992 р. (ст.ст.22, 23). Втім, виняток із цього правила встановлювався нечинним нині Декретом КМУ від 26.12.1992 «Про приватизацію земельних ділянок» (див., зокр., ст.3) право виникало з моменту прийняття рішення про приватизацію ділянки «з наступною видачею державного акту». Декрет фактично перестав діяти з набранням чинності ЗКУ від 25.10.2001.

Правило про виникнення права користування землею лише після його оформлення було закріплено у ЗК УРСР 1970 р. (ст.ст.20-22). Зокр., ст.22 забороняла «[п]риступати до користування наданою земельною ділянкою до встановлення відповідними землевпорядними органами меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і видачі документа, який засвідчує право користування землею».

ЗК УСРР 1922 р. аналогічного правила не містив, хоча й передбачав видачу певних посвідчуючих документів після державного запису (державної реєстрації) утворених землекористувань (ст.193), вказуючи при цьому, що інші документи є недійсними та не є доказами законності землекористування (ст.194).

Зазначені правила слід враховувати, визначаючи, чи виникло свого часу право на земельну ділянку.


Існування реєстру, а головне, те значення, яке він має, змушує переглянути традиційні підходи до питання про наявність або відсутність володіння. До запровадження реєстру щодо земельних ділянок позбавленням володіння слід було вважати фактичне зайняття ділянки. З моменту зайняття розпочинав свій перебіг термін набувальної давності (лат. usucapio), по спливу якого права власності переходило до нового володільця. Така схема дозволяла забезпечити визначеність у правовідносинах, їх динаміку, запобігала існуванню «нічийних» земель. Втім, вона була не ідеальною, оскільки, як вже зазначалося, у випадку із земельною ділянкою «зайняття» часто є умовністю. Чи мало місце зайняття, чи ні обставина, яку досить важко довести, особливо, якщо йдеться про події десятирічної або тридцятирічної давнини.

Із запровадженням реєстру ситуація змінилася кардинально. У застосуванні давності потреба зникає, оскільки реєстр дозволяє в будь-який момент точно визначити власника ділянки.

Якщо законодавство не передбачає набуття земельної ділянки за давністю (а саме такою є ситуація в Україні див. ст.119 ЗКУ), значить, будь-яке протиправне зайняття земельної ділянки невласником не може призвести до переходу права власності. Вочевидь, за також ситуації власник повинен мати можливість у будь-який момент захистити свої права. Тоді, враховуючи нерухомість земельної ділянки («дітися» вона нікуди не може, власник завжди знатиме її місцезнаходження і з більшими чи меншими перешкодами може отримати до неї доступ), зайняття ділянки повинно розглядатися як триваюче порушення, не повязане із позбавленням володіння, проти якого слід захищатися негаторним, а не віндикаційним позовом. Отже, фактичного позбавлення володіння за існування реєстру бути не може.

Проблема. Автор вважає, що чинне законодавство не передбачає набуття прав на земельні ділянки за набувальною давністю. Ст.119 ЗКУ встановлює наслідком «добросовісного, відкритого і безперервного користування земельною ділянкою протягом 15 років» можливість «звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування». Як видається, можливість такого звернення має кожен громадянин незалежно від факту користування земельною ділянкою, а тим більше, його тривалості та характеру. Те, що передбачено ст.119 ЗКУ це не набувальна давність в усталеному розумінні, адже передбачено виникнення права в результаті волевиявлення «органу», а не в результаті спливу давності.

Між тим, є й інші думки. У судовій практиці переважає підхід, за яким набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю на даний час неможливе. Але в обґрунтуванні цього підходу вказується, що таке набуття стане можливим з 01.01.2017, після спливу передбачених ст.119 ЗКУ 15 років під час дії чинного ЗКУ5.

Цікавим є погляд на набувальну давність щодо земельних ділянок М.С. Федорченка, що спеціально досліджував дану проблему. На його погляд, сплив передбачених ст.119 ЗКУ 15 років не породжує права власності (з чим ми повністю згодні), проте породжує право на приватизацію земельної ділянки у «спрощеному» порядку як «наданої у користування» за ч.ч.1, 2 ст.118 ЗКУ (а з таким висновком погодитися, на наш погляд, не можна)6.


Проблема. Заважають зробити висновок про неможливість фактичного позбавлення володіння (але, на наш погляд, все-таки не спростовують його) ч.ч.1 та 3 ст.212 ЗКУ, що містять формулювання «повернення самовільно зайнятих земельних ділянок». Таке формулювання створює враження, що у разі самовільного зайняття чужої земельної ділянки власник або користувач повинен застосовувати проти цього порушення такий спосіб захисту, як витребування з чужого незаконного володіння, тобто віндикацію. У судовій практиці такі вимоги формулюються як вимоги «повернути земельну ділянку»7, вимоги про «вилучення земельної ділянки з незаконного володіння»8 тощо. Цікаво, що в РФ подібна судова практика не просто існує, а переважає, самовільне зайняття земельної ділянки не вважається триваючим правопорушенням і, очевидно, ототожнюється із заволодінням земельною ділянкою9. Деякі представники правової доктрини України (зокр., О.А. Вівчаренко) також вважають, що говорити про віндикацію земельних ділянок цілком можливо10.

Між тим, як ми вважаємо, положення ст. 212 ЗКУ не можуть вплинути на природу відносин щодо володіння земельною ділянкою як специфічним нерухомим майном. Ще раз наголосимо, що в умовах існування реєстрації прав на нерухоме майно фактичне володіння позбавляється змісту. Отже, уявлення про самовільне зайняття земельної ділянки як про позбавлення права володіння, проти якого слід захищатися за допомогою віндикації, є помилковим. Відповідні вимоги мають залишатися судом без розгляду через відсутність спору, оскільки «фактично» позбавити володіння земельною ділянкою як специфічним нерухомим майном неможливо права володіння можна позбавити лише «юридично», шляхом відібрання титулу в цілому. У випадках же будь-якого самовільного зайняття йдеться про створення перешкод у використанні земельної ділянки, і проти цього порушення належним способом захисту є негаторний позов.

Випадки, коли спосіб захисту обирається вірно, також є поширеними. Так, вірним є формулювання позовних вимог як вимог про «звільнення земельної ділянки»11, «усунення порушень меж земельної ділянки»12 і, нарешті, найбільш коректне про «усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою» із зазначенням конкретного способу напр., прибирання металевого гаражу13, прибирання «всього непотребу і обмостки»14 тощо.


В умовах, коли володіння нерухомістю перетворилося на умовність, дуже важко уявити існування володіння як речового права (гл.31 ЦКУ) щодо земельних ділянок (та й іншого нерухомого майна). Як видається, в умовах існування реєстру речове право володіння нерухомим майном у відриві від права користування ним позбавлене змісту.




1 Андрейцев В.І. Конституційно-правові імперативи використання права власності на землю // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. 2004. - Випуск 58. С.98.

2 Гражданское право. Часть 1: Учебник / Под ред. Ю.К. Толстого, А.П.Сергеева. М.: Издательство ТЕИС, 1996. С.296.

3 Див., зокр.: Земельне право України: Підручник / М.В. Шульга (кер. авт. кол.), Г.В. Анісімова, Н.О. Багай, А.П.Гетьман та ін.: За ред. М.В. Шульги. К.: Юрінком Інтер, 2004. С.82; Науково-практичний коментар Земельного кодексу України / Кол. авт.: Л.О. Бондар, А.П.Гетьман, В.Г. Гончаренко та ін.; За заг. ред. В.В. Медведчука. К.: Юрінком Інтер, 2004. С.207; Носік В.В. Право власності на землю Українського народу: Монографія. К.: Юрінком Інтер, 2006. С.252.

4 Дождев Д.В. Римское частное право. М.: Норма, 1996. С.326.

5 Довідка про вивчення практики розгляду земельних спорів судами Київської області // Поточний архів Верховного Суду України. 2008 рік.

6 Федорченко М.С. Набувальна давність у земельному праві України: науково-практичний коментар. К.: ІРЦ «Реформування земельних відносин в Україні», 2007. 64 с.

7 Справа №2-105/09 за позовом прокурора Корольовського р-ну в інтересах Житомирської міськради до Б.С.І. про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки.

8 №2-412/09,Розглянута Богунським райсудом м. Житомира, за позовом прокурора Богунського р-ну м. Житомира в інтересах Житомирської міськради до Б.В.К. про вилучення земельної ділянки з незаконного володіння та відшкодування шкоди.

9 Волков Г.А. Приобретение права собственности на землю по давности владения // Экологическое право. 2005. - №1. С.65. Щоправда, автор посилається на постанови верховних судів СРСР та РРФСР ще 1970-1980 років.

10 Вівчаренко О. Проблеми гарантій охорони права власності на землю в Україні // Право України. 2003. - №12. С.90.

11 Справа №2-1522/09, розглянута Корольовським райсудом м. Житомира, за позовом прокурора в інтересах міськради до Г.О.В. про звільнення земельної ділянки.

12 Справа №2-103/09, розглянута Богунським райсудом м. Житомира, за позовом Я.О.І. до Я.М.Й. про усунення порушення меж земельної ділянки.

13 Справа №2-222/09, розглянута Корольовським райсудом Житомирської обл. за позовом Т.П.В. до Б.О.В. про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою.

14 Справа №2-13/09, розглянута Уманським міськрайсудом Черкаської обл. за позовом Б.В.Є. до Б.М.І. про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою та відшкодування шкоди.