Форми права власності на землю. Право власності Українського народу

Право власності на землю 3

3.4. Право власності на землю Українського народу

Ч.1 ст.13 КУ передбачає, що

«Земля … та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією». [Виділення додане А.М.]

 

Разом із тим, у ч.2 ст.14 КУ мова йде про набуття права власності на землю «громадянами, юридичними особами та державою», а у ч.1 ст.142 про те, що «… земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад» є «матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування».

Відтак, постає питання про співвідношення між наведеними нормами Основного закону, а також про те, як співвідноситься власність Українського народу, з одного боку, та власність громадян, юридичних осіб, держави та територіальних громад, з іншого.

У земельному законодавстві України окрема форма права власності на землю право власності Українського народу не закріплена. Визнається лише право власності громадян, юридичних осіб, держави та територіальних громад.

У доктрині земельного права думки розділилися.

На думку деяких дослідників, народ України є самостійним субєктом права власності на землю11. В.І. Андрейцев12 та В. Костицький13 розділяють державну, комунальну та народну власність на землю.

 

О.А. Вівчаренко, обстоюючи виділення права власності Українського народу як окремої форми власності, посилається на ст.ст.2, 318 ЦКУ, де згадані і народ, і держава14.

 

Деякі науковці вважають народ не лише окремим, але й єдиним субєктом права власності на землю15.

 

І.І. Каракаш пропонує теорію «поділеної власності»16. На його думку, власність народу України «повинна ґрунтуватися не на поділі цілісної природи за об'єктами або повноважень володіння, користування і розпорядження природними ресурсами, а на розподілі функцій, пов'язаних з реалізацією відповідних повноважень власності, між органами державної влади та місцевого самоврядування різних рівнів»17. Дослідник приєднується до думки, за якою існує фактична неможливість «здійснення народом своїх правомочностей як субєктом права власності на природні обєкти», і «[у] цьому звязку більш придатним є юридичне закріплення … не права власності народу на природні обєкти, а права народного надбання природних багатств. Народне надбання це те, що освоювалось, облагороджувалось, натуралізовувалось і на цій підставі дісталося від минулих поколінь народу теперішнім поколінням і підлягає передачі майбутнім поколінням народу»18.

 

Схожої позиції тримається П.Ф. Кулинич, на думку якого, ст.ст.13 та 14 КУ виключають одна одну. При встановленні співвідношення цих норм слід, на його думку, виходити із загальної спрямованості політики держави. Зміст ст.13 КУ слід «витлумачити як проголошення земельного фонду країни не власністю, а основним національним надбанням Українського народу, яке підлягає особливій правовій охороні»19 (виділення додане А.М.).

У цьому ж руслі знаходиться і підхід В. Карабаня, який, даючи оцінку положенням ст.324 ЦКУ, де передбачено право власності Українського народу на землю та інші природні ресурси, вважає, що «право власності Українського народу на зазначені обєкти має лише публічно-правовий зміст, що виключає участь Українського народу в цивільно-правових відносинах та обумовлює можливість суміщення цього права з цивільними правами інших осіб на зазначені обєкти (їх ділянки, частини тощо)»20.

 

В.В. Носік пропонує і розвиває конструкцію «дворівневої власності на землю», за якою «право власності держави, юридичних осіб та громадян (право нижчого рівня) є похідним та залежним від права власності Українського народу (права вищого рівня)»21. «[С]убєктами права власності на землю виступають на вищому рівні Український народ як громадяни України всіх національностей. На нижчому рівні субєктами виступають фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади як юридичні особи приватного права. При цьому Конституція України не передбачає можливості використання землі … іноземними державами, міжнародними організаціями, фізичними і юридичними особами на титулі права власності»22.

 

На думку М.В. Шульги, народ не може повсякденно здійснювати правомочності власника, за своєю економічною природою власність Українського народу на землю є фактично державною, а народ і держава як субєкти права власності не можуть протиставлятися23.

 

Як вважає Л.П.Заставська, право власності Українського народу на землю слід «розглядати як проголошення суверенного права Українського народу шляхом здійснення органами публічної влади в Україні законодавчої та правотворчої функції визначати правовий режим земель України, встановлювати компетенцію органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у галузі регулювання земельних відносин, а також розпоряджатися землями державної і комунальної власності»24.

 

Як бачимо, більшість дослідників не схильні сприймати положення ст.13 КУ буквально.

На наш погляд, право Українського народу можна вважати загальним поняттям по відношенню до права власності держави та права власності територіальних громад. Таким чином, право власності Українського народу може виступати або у формі державної, або у формі комунальної власності. Це ніяк не виключає можливості існування права власності громадян та юридичних осіб, оскільки ч.1 ст.13 КУ не вживає формулювання «обєкт виключної власності», натомість, у ст.14 прямо передбачаючи можливість набуття землі у власність юридичних та фізичних осіб.

 

 


11 Див., зокр., Каракаш І.І. Актуальні питання реформування конституційних засад права власності на природні обєкти та їх ресурси // Реформування правової системи України: проблеми і перспективи розвитку в контексті європейських інтеграційних процесів. Міжнародна науково-практична конференція (Київ, 28-29 квітня 2004 р.). Збірник наукових праць. В 2 ч. / Редкол.: С.А. Єрохін, В.Ф. Погорілко, Я.М. Шевченко та ін. К.: Національна академія управління, 2004. Ч.2. С.385, та ін.

12 Див., зокр., Андрейцев В.І. Конституційно-правові імперативи використання права власності на землю // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. Вип. 58. С.96.

13 Костицький В. Конституційне регулювання охорони довкілля: український та світовий досвід // Право України. 2003. - №10. С.49-55.

14 Див., наприклад, Вівчаренко О.А. Гарантії права власності на землю в Україні. Автореф. дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. 20 с.

15 Узагальнену характеристику таких підходів див.: Носік В.В. Право власності на землю Українського народу: Монографія. К.: Юрінком Інтер, 2006. С.112-113.

16 Див., зокр., Каракаш І.І. Актуальні питання реформування конституційних засад права власності на природні обєкти та їх ресурси // Реформування правової системи України: проблеми і перспективи розвитку в контексті європейських інтеграційних процесів. Міжнародна науково-практична конференція (Київ, 28-29 квітня 2004 р.). Збірник наукових праць. В 2 ч. / Редкол.: С.А. Єрохін, В.Ф. Погорілко, Я.М. Шевченко та ін. К.: Національна академія управління, 2004. Ч. 2. С.385, та ін.

17 Каракаш І. Право поділеної власності на природні ресурси у законодавстві України // Право України. - 2001. - №3. С.83-85; Каракаш І.І. Актуальні питання реформування конституційних засад права власності на природні обєкти та їх ресурси // Реформування правової системи України: проблеми і перспективи розвитку в контексті європейських інтеграційних процесів. Міжнародна науково-практична конференція (Київ, 28-29 квітня 2004 р.). Збірник наукових праць. В 2 ч. / Редкол.: С.А. Єрохін, В.Ф. Погорілко, Я.М. Шевченко та ін. К.: Національна академія управління, 2004. Ч. 2. С.386.

18 Каракаш І.І. Актуальні питання реформування конституційних засад права власності на природні обєкти та їх ресурси // Реформування правової системи України: проблеми і перспективи розвитку в контексті європейських інтеграційних процесів. Міжнародна науково-практична конференція (Київ, 28-29 квітня 2004 р.). Збірник наукових праць. В 2 ч. / Редкол.: С.А. Єрохін, В.Ф. Погорілко, Я.М. Шевченко та ін. К.: Національна академія управління, 2004. Ч. 2. С.382.

19 Кулинич П.Ф. Земля і Конституція // [Електронний ресурс]. Режим доступу: www.ulti.kiev.ua

20 Карабань В. Правозастосовчі аспекти системи права // Право України. 2006. - №5. С.51.

21 Носік В.В. Право власності на землю за Конституцією України // Бюлетень Міністерства юстиції України. 2004. - №11 (37). С.48-59; Носік В.В. Право власності на землю Українського народу: Монографія. К.: Юрінком Інтер, 2006. С.118, 496 та ін.

22 Носік В.В. Право власності на землю Українського народу: Монографія. К.: Юрінком Інтер, 2006. С.223.

23 Конституція України: Наук.-практ. коментар. Харків: Право, К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. С.69.

24 Заставська Л.П.Право власності на землю в Україні (розвиток та основні риси). Дис. … к.ю.н. … 12.00.06. К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. С.146, 162.

 

Коментарі   

# Альона 31.08.2013, 11:16
Дуже корисно та цікаво! Дякую!

Не зрозуміло чому законодавці виключили положення Закону УРСР "Про власність".
Як зазначено було у статті 9 Закону УРСР "Про власність", земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об'єктом права виключної власності народу України. Отже, незважаючи на всілякі перешкоди, ідея визнання власності народу на землю та інші природні ресурси набула законодавчого закріплення.

У статті 10 цього Закону було чітко сформульовано правовий механізм здійснення народом України цього права. Народ України дістав право вирішувати питання щодо правового режиму природних об'єктів, їх використання та охорони шляхом референдуму, через своїх депутатів у Парламенті та в місцевих представницьких органах.

Закон надав право кожному громадянинові, трудовим колективам, громадським організаціям, органам територіального самоврядування брати участь у розгляді Радами народних депутатів питань, пов'язаних з використанням та охороною природних ресурсів, вимагати від інших громадян та організацій додержання правил природокористування і екологічної безпеки, а також накладення заборони на діяльність підприємств, організацій, громадян, яка завдає шкоди навколишньому середовищу.

За кожним громадянином - як часточкою народу України - було визнано право користуватися природними ресурсами для задоволення власних потреб. Водночас кожного було зобов'язано всемірно охороняти землю та інші природні ресурси, сприяти їх відновленню як першооснови свого буття і буття суспільства.

Цим Законом було утверджено реальний статус народу України як власника.

Зазначені юридичні можливості мали сприяти відновленню в українців почуття власника своєї ж землі. Якби така норма з'явилася раніше і була б сприйнята усіма всерйоз, можливо, не було б у нас Чорнобильської катастрофи, масового вирубування лісів і зумовлених цим затоплень значних територій, стихійних сміттєзвалищ тощо. ((с)Українське цивільне право - Ромовська З.В.)
Відповісти