Припинення права приватної власності як санкція за вчинене правопорушення

Набуття перехід та припинення права власності на земельні ділянки 4.1

4. Припинення права приватної власності

 

4.1. Припинення права приватної власності як санкція за вчинене правопорушення

Земельне законодавство передбачає кілька випадків, у яких право приватної власності може бути припинене як санкція за вчинене правопорушення. Так, згідно зі ст.140 «Підстави припинення права власності на земельну ділянку» ЗКУ, підставами припинення права власності на земельну ділянку є «конфіскація за рішенням суду» (п.«д») та «невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк» (п.«е»).

Проблема. Ст.143 «Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку» ЗКУ поряд із названими як підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку передбачає «використання земельної ділянки не за цільовим призначенням» (п.«а»), «неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі» (п.«б»).

На наш погляд, право власності на земельну ділянку не може бути припинено з підстав, передбачених у п.п.«а» та «б» ст.143 ЗКУ. Такий висновок слід зробити, виходячи із того, що, по-перше, закон не містить чіткої вказівки, що з цих підстав може бути припинене саме право власності. По-друге, закон не встановлює процедури припинення права власності з підстав, передбачених у п.п.«а» та «б» ст.143 ЗКУ. Оскільки право власності на землю держави виникає виключно відповідно до закону (ч.2 ст.14 КУ), а «[о]ргани державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України» (ч.2 ст.19 КУ), то за відсутності відповідної процедури припинити право власності на земельну ділянку з підстав, передбачених п.п.«а» та «б» ст.143 ЗКУ, не можна. Такий висновок підтверджується і аналізом гарантій права приватної власності, встановлених ст.41 КУ.

 

NB. Засмічення традиційно розглядається як внесення субстанцій, що, на відміну від забруднення, можуть бути видалені механічним способом.

 

 

Конфіскація за рішенням суду

Згідно із ч.6 ст.41 КУ,

«Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.»

 

Законом, який передбачає «випадки, обсяги та порядок» конфіскації майна, є насамперед Кримінальний кодекс України (далі ККУ). Відповідно до ст.59 ККУ,

«1. Покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються.

2. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу.»

 

Зокр., конфіскація майна передбачена за вчинення умисного вбивства при обтяжуючих обставинах (ч.2 ст.115 ККУ), торгівлю людьми або іншу незаконну угоду з людьми при обтяжуючих обставинах (ч.2 ст.149 ККУ), крадіжку, вчинену в особливо великих розмірах або організованою групою (ч.5 ст.185 ККУ) та ін.

На наш погляд, як конфіскацію можна розглядати також стягнення в доход держави одержаної стороною (належної стороні) земельної ділянки за договором, що порушує публічний порядок (ст.228 ЦКУ, див. також ч.1 ст.208 ГКУ).

Положення про конфіскацію містяться в деяких інших законодавчих актах (напр., Кодексі України про адміністративні правопорушення (далі КУпАП)), проте передбачена цими актами конфіскація навряд чи може бути застосована щодо земельних ділянок, оскільки там йдеться про предмет, «який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення» (ст.24). Уявити таку ситуацію щодо земельної ділянки вкрай важко.

 

Невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк

Ч.4 ст.81, ч.4 ст.82 ЗКУ передбачають обовязок іноземних фізичних та юридичних осіб, осіб без громадянства протягом року відчужити набуті у спадщину землі сільськогосподарського призначення. У разі порушення цієї вимоги земельна ділянки підлягає примусовому відчуженню за рішенням суду (ст.145 ЗКУ). Кодекс не деталізує процедури примусового відчуження. Видається, що за таких умов ст.145 застосована бути не може, адже, відповідно до ч.5 ст.41 КУ,

«Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.»

 

Є сумнів щодо відповідності ст.145 ЗКУ критеріям «винятку» і «мотивів суспільної необхідності». Що не викликає сумніву це те, що відсутній «порядок, встановлений законом», який до того ж передбачав би «попереднє повне відшкодування».

NB. Між тим, практика застосування ст.145 ЗКУ в Україні все-таки існує. Так, заочним рішенням суду1 було «припинено право власності» іноземного громадянина, що успадкував земельну ділянку сільськогосподарського призначення (земельний пай) і протягом року не відчужив її. Видається, що суд припустився грубої помилки, оскільки його рішення по суті є рішенням про конфіскацію, прийнятим без достатніх правових підстав.

У іншій справі2, на наш погляд, жодного спору між сторонами взагалі не було (у позовних вимогах була вказана конкретна особа, які мала бути «примусово» відчужена ділянка). Іноземний громадянин, очевидно, зіткнувся зі складнощами при посвідченні договору купівлі-продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення (для товарного виробництва), ймовірно, через те, що нотаріуси не бажали посвідчувати договір з огляду на положення п.15 розд.Х ЗКУ, що передбачають мораторій на відчуження таких земель. Рішення суду мало «освятити» відчуження, тобто фактично воно не вирішувало спір.

Не повинна була розглядатися судом і третя справа «про продовження строку для відчуження землі сільськогосподарського призначення іноземним громадянином»3. Відповідний строк встановлений законом (ч.4 ст.81 ЗКУ), і судом, звичайно, змінюватися не може.

 

 


1 Справа №2-956/09, розглянута Ізмаїльським міськрайсудом Одеської обл. за позовом Ізмаїльського районного прокурора в інтересах держави в особі Ізмаїльської РДА до Т.В.І. про припинення права власності на земельну ділянку та відчуження земельної ділянки.

2 Справа №2-518/09, розглянута Жашківським райсудом Черкаської обл. за позовом Жашківської РДА до Ш.О.М. про примусове відчуження земельної ділянки.

3 Справа №2-1468/2009, розглянута Золотоніським міськрайсудом Черкаської обл. за позовом Б.В.В. до Броварківської сільради про продовження строку для відчуження землі сільськогосподарського призначення іноземним громадянином.